Новини заповідника

Життя молодої сім’ї Світлани та Олександра Кубарєвих із Маріуполя (на фото до війни) розділила на ДО і Після дата 24 лютого 2022 року. Світлана Кубарєва поділилась із нами роздумами про мир та війну, про свої мрії.

 – Ми – з Маріуполя. Я, чоловік Олександр та синочок Дмитрик, якому 1,4 року. Уже 2 місяці живемо в затишному місті Дубно, і ми щасливі. Як це можливо, спитаєте мене ви, адже майже 3 місяці в Україні триває війна? Все пояснюється дуже просто: ми та наші рідні – ЖИВІ! Ми змогли вирватись із того пекла, в яке перетворили наше місто рашистські окупанти.

До початку повномасштабної війни ми жили відносно спокійним життям. Пережили АТО, майже щоденне громоподібне гуркотіння на околицях міста, обстріл житлового мікрорайону у вихідний день, після якого постраждало понад 100 маріупольців. Працювали, брали участь у довоєнних мітингах «Маріуполь – це Україна!», святкували дні народження, одружувались під гуркіт артилерійської канонади.

Маріуполь за останні роки став справжнім європейським містом. Моя сім’я раділа кожному новому парку, новим зонам відпочинку, благоустрою морського узбережжя, проведенню величезної кількості культурно-масових заходів, які відвідувала вся Україна. Чого тільки вартував MRPL fest !

У місті модернізували старі лікарні, планували повернення MacDonald’s, будівництво фунікулеру…Місто розквітло і ми пишались цим. Ми з чоловіком мріяли про успішну кар’єру, сучасне житло, записали нашого маленького синочка на плавання.

Іншого життя не хотіли, тим більше «руського міра». Але 24 лютого Маріуполь та інші міста України побачили справжнє обличчя «освободітєлєй». Ми з чоловіком та нашим малюком, мамою, бабусею та братом чоловіка одразу виїхали до Дніпропетровської області. Пам’ятаю кожну хвилину, коли залишали рідне житло, речі, які б дуже згодились зараз.

Свою маму та брата з родиною тоді я не змогла переконати виїхати з Маріуполя, за що потім картала себе протягом трьох тижнів, коли нічого не знала про них. Вони до останнього не усвідомлювали увесь ризик для життя, що стало причиною пережитого ними жаху: артобстрілів, авіаударів, поховання сусідів у дворі багатоповерхівок, відсутності газу, води, світла, приготування їжі на відкритому вогні, пошуку харчів у напівзруйнованих магазинах, життя в підвалах та страху вийти назовні…

Вони вижили якимось дивом. Вціліло авто, яким виїхали з Маріуполя. І це насправді велике щастя, що ми зараз усі разом.

Сьогодні можу сказати без найменшого сумніву, що ніхто з нас не чекав «рашистських визволителів». Той, хто сподівався на їхній прихід, виїхав до росії ще 2014 року. Уявити собі не могла, що зможу ненавидіти цілу націю. І якби можна було передбачити цю жорстоку війну, то просила б нашого мера не відбудовувати туристичне містечко, а будувати справжню фортецю, щоб жодна погань не змогла підступитись до нашого рідного міста!

Віра в майбутнє нашої сім’ї, нашого міста і нашої незалежної України міцнішає щоразу, коли дивлюсь на свого синочка, на те, як він підростає, вимовляє перші слова. Заради цього варто жити!

Ми віримо в Перемогу і впевнені, що обов’язково повернемось у рідний Маріуполь, відбудуємо його і будемо жити під мирним українським небом!

Слава Україні!