УКР 
PL 
DE 
EN 
Біль тривалістю у 35 років…До Міжнародного дня пам’яті про чорнобильську катастрофу
Перегляди: 611
До Міжнародного дня пам’яті про чорнобильську катастрофу 26 квітня Україна вшановує усіх загиблих і постраждалих внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
1986 р. – о 1 год. 23 хв. за київським часом сталася найбільша техногенна аварія в історії людства – вибухнув четвертий реактор Чорнобильської АЕС і сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря, склала 50 мільйонів кюрі, що в 30-40 разів більше, ніж при вибуху бомби в Хіросімі у 1945 році.
Інформацію про техногенну катастрофу, спричинену вибухом і подальшим руйнуванням четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції в ніч на 26 квітня 1986 року, партійно-державним керівництвом СРСР та радянськими спецслужбами було відразу віднесено до категорії таємної. Як свідчать архівні документи, Комітет держбезпеки УРСР негайно взявся розробляти та впроваджувати цілий комплекс спеціальних заходів із засекречення відомостей про аварію на режимному об’єкті.
У перші дні після аварії керівництво КДБ УРСР, нехтуючи необхідністю інформувати населення про екологічні наслідки «ядерного лиха», більше переймалося «перевіркою версії про можливий диверсійний намір», залучивши до оперативних заходів 67 агентів та 56 довірених осіб.
Коли стало зрозумілим, що правду про події на ЧАЕС приховати неможливо (поява значної кількості публікацій на Заході, вимушена евакуація близько 45 тисяч мешканців міста енергетиків Прип’яті), 29 квітня 1986 року начальник УКДБ УРСР по м. Києву та Київській області генерал-майор Леонід Бихов дав розпорядження «про посилення роботи міськрайорганів в районах міста Києва та Київської області на підприємствах та установах для припинення спільно з партійними та радянськими органами фактів розповсюдження провокаційних та панічних чуток, застосування відносно їхніх інспіраторів найбільш рішучих заходів.
Райвідділи щоденно до 11 та 17 годин повинні доповідати черговому УКДБ:
У 1997 році вперше у журналі «Дружба народів» було опубліковано текст роману білоруської журналістки і письменниці, лауреатки нобелівської премії з літератури, Світлани Аліксієвич – «Чорнобильська молитва. Хроніка Майбутнього», присвячена аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році. Алексієвич наступні десять років розмовляла із більш ніж п’ятьмастами свідками аварії, включаючи пожежників, ліквідаторів, політиків, лікарів, фізиків і пересічних громадян. Книга описує психологічну особистісну трагедію, якою стала Чорнобильська аварія, і досліджує враження людей, і те, як аварія вплинула на їхнє життя.
Екранізація, вище згаданого роману, відбулася у 2019 році, спільного виробництва американського каналу HBO та британського Sky Atlantic, п’ятисерійний мінісеріал «Чорнобиль»1
Серіал оповідає про події 1986 року, ілюструючи радянську епоху, пов’язані з Чорнобильською катастрофою, що вважається найбільшою техногенною катастрофою в історії людства. В центрі уваги — екранізовані розповіді учасників подій, що вижили після вибуху на найбільшій електростанції країни, і людей, які займали керівні посади.
Завдячуючи цьому серіалу люди краще взнали окремих реальних осіб, які відіграли ключову роль у боротьбі з наслідками аварії на Чорнобильській АЕС, залишивши своє здоров’я на поприщі боротьби із невидимим ворогом. Валерій Легасов, академік, перший заступник директора Інституту атомної енергії ім. І. В. Курчатова та Борис Щербина, заступник голови Ради міністрів СРСР.
Збірник опублікований за матеріалами галузевого архіву СБУ, за ініціативи Українського інституту національної пам’яті та Національної академії наук України у 2019 році.
(публікується у перекладі з російської мови)
10 листопада 1987 року
«Звичайно, все вражало – і дорога до Чорнобиля, КПП при в’їзді в 30-ти кілометрову зону, знаки на дорогах «узбіччя заражене», «в’їзд на узбіччя заборонений», незасіяні поля, зарослі бур’яном, порожні села, сам Чорнобиль, увесь перегороджений смугастими загородженнями, з порожніми і зарослими будинками, людьми на вулицях або у військовій формі, або в спецодязі з обов’язковими дозиметрами на грудях, потім КПП при в’їзді в 5-ти кілометрову зону і нарешті сама станція, її якийсь протиприродний силует. Вражає, особливо якщо уявиш, що тут було рік тому.
Зараз ситуація втратила свою колишню гостроту. Сам 4-ий блок (вірніше те, що від нього залишилося) зараз накритий «саркофагом», територія станції вся покрита 2-х метровим шаром піску і гравію, і заасфальтована (під’їзні залізничні колії, які були природно на насипу, тепер лежать нижче рівня асфальту). Майже у всіх приміщеннях зроблена дезактивація, очищені, тобто фактично замінені дахи.
Рівні на майданчику станції зараз в середньому 10-20 мр/год, в приміщеннях 2 мр/год (для довідки: природній фон 10÷20 мр/год, допустима потужність дози для обмеженої частини населення 0,1 мр/год, для професіоналів (категорія А) – 2,8 мр/год). З «гострих» об’єктів залишився один машзал 4-го блоку. На його даху рівні досягають 100 р/год. По-моєму, поки толком ніхто не знає, що з ним робити. Але зараз чистять його дах. Роботи тут ще, звичайно багато. Але вона вже не така ефектна. Тому високе начальство управління, яке тут веде роботу по ліквідації аварії, намагається згорнути свої справи і відрапортувати про закінчення (в основному) до свята.
Внизу, цей чемоданний настрій відчувається, і робота робиться тяп-ляп. Усе начальство, від майстрів і виконробів, до начальників районів регулярно п’ють, хоча на території 30-ти кілометрової зони сухий закон і при в’їзді в зону на КПП міліція перевіряє багаж, практично роблячи обшук.
Велика частина робітників тут, так звані «партизани». Їх призивають на військові збори для перепідготовки, а потім відправляють сюди на 2-3 місяця. Життя у них напіввійськове і звичайно, добровільністю тут і не пахне. Але є і цивільні. Платять тут навіть зараз пристойно 1000-2000 і більше рублів в місяць так, що бажаючі є. Особливо зараз, коли радіаційна обстановка тут досить пристойна.
Картина моралі тут вельми цікава. Бюрократичний апарат досить численний (число, власне працюючих зменшується, а кількість керівників і працівників різних служб не падає). Природно усім – і маленьким начальникам і великим, і особам до них прирівняним з тих чи інших причин – зарплата оформляється так, як ніби вони постійно працюють на станції. Справа в тому, що тут введено зонний коефіцієнт, на який множиться оклад: на самій станції 5-7, в Чорнобилі 2. Насправді мало хто з них взагалі бувають на станції, а хто буває, то звичайно не 6 годин на день. Цим хлопцям, я думаю, дуже не хочеться, щоб ця благодать закінчувалася. Тим більше, що халтурити і байдикувати під дахом «Особливого режиму» (як це не парадоксально) по крайній мірі, зараз, вельми зручно.
Оскільки ходити в цивільному, тут у Чорнобилі, не прийнято (на станції так просто заборонено), то склався вже своєрідний Чорнобильський стиль одягу. Вищим піком вважається ходити «в афганках» (форма одягу обмеженого військового контингенту радянських військ в Афганістані). Вони, як і інший спецодяг , надходять сюди великих кількостях, але на всіх звичайно не вистачає. Тому ходять в них начальники, ті хто з ними п’є, робітники різни відділів – кадрів, постачання, канцелярії, бухгалтерій, мадами, які (вибач) сплять з начальством і т. п.
Ведуть вони себе тут (по крайній мірі середня ланка керівництва) досить зарозуміло – мабуть в чомусь копіюючи поведінку своїх попередників, на чию долю дісталася дійсно гаряча робота. Але при найменшому зустрічному тиску відкочуються – я думаю, відчувають, що гроші свої не відпрацьовують, втрачати місце не хочуть, а потужної кругової поруки утворитися тут не встигає через швидку зміну кадрів. Хоча, своєрідні відомчі мафії, тут вже утворилися. Наприклад, у відділі дозиметричного контролю, де ми працюємо, щільно засіла команда із Арзамаса.
Робота у нас в основному не пильна. Чергуємо позмінно на станції. Контролюємо рівні опромінення персоналу. Визначаємо їм режим (час) роботи, виходячи з радіаційної обстановки на місці роботи, яку самі ж і вимірюємо. Іноді беремо участь у складанні картограм дозових полів, на «брудних » об’єктах, що залишилися. Зараз тут повна, гранична доза для працюючих – 10 р. Я думаю, ми до цієї межі не доберемо.
Живемо в колишньому гуртожитку ПТУ, по 3-х чол. в кімнаті. Годують тут дуже добре. Безкоштовно, практично без обмежень у кількості і досить якісно. Шлунок мій, по крайній мірі, приймає місцеву їжу прихильно. Пояснюється це, як мені здається, тим, що красти тут продукти (я маю на увазі працівників їдалень) абсолютно безглуздо. У зоні не збудеш, так як нікому не потрібно, а за межі зони не вивезеш. Як би так організувати заклад громадського харчування у звичайних умовах? Кругом садки (Чорнобиль в основному одноповерхове місто) так, що яблук і груш навалом. Вільного часу досить багато. Валерій постійно пропадає на рибалці, ми з Юрою теж іноді з ним ходимо. Місця тут просто чудові. На Прип’яті чудесні білі піщані пляжі, місцями порослі верболозом. Навколо соснові грибні ліси.
Я тут познайомився: з однією літньою парою. Вони корінні чорнобильці, обоє на пенсії, не захотіли жити в Білій Церкві, куди їх переселяли, влаштувалися тут на роботу (щось охороняти) і живуть у своїй хаті. Як вони розповідають про свій край! Як журяться про те, що все це виявилося забруднено.
У мене народився похмурий каламбур – Чорнобиль – місто майбутнього. Як би цього у дійсності не відбулося.
В цілому наші героїчні будні протікають досить буденно. Уже неабияк скучив за домівкою. Відрядження у нас закінчується 3 листопада. Але можливо вдасться змотатися раніше. Передавай великий привіт від героя Чорнобиля Любаші. Вітання Дану.
До побачення Сергію. 06.10.87 р.»
Даний лист є абсолютним, незаангажованим, без цензури, максимально правдивим і цікавим джерелом для розуміння ситуації після аварії на ЧАЕС, очима звичайного громадянина колишньої УРСР для кожного з нас теперішнього українського суспільства загалом.
Підготовив: Іван Касянчук, науковий співробітник відділу історії Заповідника
1986 р. – о 1 год. 23 хв. за київським часом сталася найбільша техногенна аварія в історії людства – вибухнув четвертий реактор Чорнобильської АЕС і сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря, склала 50 мільйонів кюрі, що в 30-40 разів більше, ніж при вибуху бомби в Хіросімі у 1945 році.
Інформацію про техногенну катастрофу, спричинену вибухом і подальшим руйнуванням четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції в ніч на 26 квітня 1986 року, партійно-державним керівництвом СРСР та радянськими спецслужбами було відразу віднесено до категорії таємної. Як свідчать архівні документи, Комітет держбезпеки УРСР негайно взявся розробляти та впроваджувати цілий комплекс спеціальних заходів із засекречення відомостей про аварію на режимному об’єкті.
В одному з перших повідомлень Управління КДБ по м. Києву та Київській області, надісланих до КДБ СРСР 26 квітня 1986 року, зазначалося: «З метою недопущення витоку інформації, розповсюдження неправдивих та панічних чуток організований контроль вихідної кореспонденції, обмежений вихід абонентів на міжнародні лінії зв’язку»
Що відбувалося у перші дні після аварії на Чорнобильській АЕС
У перші дні після аварії керівництво КДБ УРСР, нехтуючи необхідністю інформувати населення про екологічні наслідки «ядерного лиха», більше переймалося «перевіркою версії про можливий диверсійний намір», залучивши до оперативних заходів 67 агентів та 56 довірених осіб.
Коли стало зрозумілим, що правду про події на ЧАЕС приховати неможливо (поява значної кількості публікацій на Заході, вимушена евакуація близько 45 тисяч мешканців міста енергетиків Прип’яті), 29 квітня 1986 року начальник УКДБ УРСР по м. Києву та Київській області генерал-майор Леонід Бихов дав розпорядження «про посилення роботи міськрайорганів в районах міста Києва та Київської області на підприємствах та установах для припинення спільно з партійними та радянськими органами фактів розповсюдження провокаційних та панічних чуток, застосування відносно їхніх інспіраторів найбільш рішучих заходів.
Райвідділи щоденно до 11 та 17 годин повинні доповідати черговому УКДБ:
- скільки виявлено базік
- скільки проведено попереджувальних бесід
- скільки осіб попереджено
- яка ситуація на підприємствах та установах
- ситуація в районах».
Попри згадані розпорядження силових структур УРСР про заборону витоків інформації, світ сьогодні знає усю правду про трагедію
У 1997 році вперше у журналі «Дружба народів» було опубліковано текст роману білоруської журналістки і письменниці, лауреатки нобелівської премії з літератури, Світлани Аліксієвич – «Чорнобильська молитва. Хроніка Майбутнього», присвячена аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році. Алексієвич наступні десять років розмовляла із більш ніж п’ятьмастами свідками аварії, включаючи пожежників, ліквідаторів, політиків, лікарів, фізиків і пересічних громадян. Книга описує психологічну особистісну трагедію, якою стала Чорнобильська аварія, і досліджує враження людей, і те, як аварія вплинула на їхнє життя.
Екранізація, вище згаданого роману, відбулася у 2019 році, спільного виробництва американського каналу HBO та британського Sky Atlantic, п’ятисерійний мінісеріал «Чорнобиль»1
Серіал оповідає про події 1986 року, ілюструючи радянську епоху, пов’язані з Чорнобильською катастрофою, що вважається найбільшою техногенною катастрофою в історії людства. В центрі уваги — екранізовані розповіді учасників подій, що вижили після вибуху на найбільшій електростанції країни, і людей, які займали керівні посади.
Завдячуючи цьому серіалу люди краще взнали окремих реальних осіб, які відіграли ключову роль у боротьбі з наслідками аварії на Чорнобильській АЕС, залишивши своє здоров’я на поприщі боротьби із невидимим ворогом. Валерій Легасов, академік, перший заступник директора Інституту атомної енергії ім. І. В. Курчатова та Борис Щербина, заступник голови Ради міністрів СРСР.
І все-таки головним меседжем нашої публікації є лист опублікований у збірнику документів про катастрофу на Чорнобильській АЕС «Чорнобильське досьє КҐБ. Суспільні настрої. ЧАЕС у поставарійний період»
Збірник опублікований за матеріалами галузевого архіву СБУ, за ініціативи Українського інституту національної пам’яті та Національної академії наук України у 2019 році.
Лист учасника ліквідації аварії на ЧАЕС про виробничий процес та побут на атомній електростанції
(публікується у перекладі з російської мови)
10 листопада 1987 року
«Звичайно, все вражало – і дорога до Чорнобиля, КПП при в’їзді в 30-ти кілометрову зону, знаки на дорогах «узбіччя заражене», «в’їзд на узбіччя заборонений», незасіяні поля, зарослі бур’яном, порожні села, сам Чорнобиль, увесь перегороджений смугастими загородженнями, з порожніми і зарослими будинками, людьми на вулицях або у військовій формі, або в спецодязі з обов’язковими дозиметрами на грудях, потім КПП при в’їзді в 5-ти кілометрову зону і нарешті сама станція, її якийсь протиприродний силует. Вражає, особливо якщо уявиш, що тут було рік тому.
Зараз ситуація втратила свою колишню гостроту. Сам 4-ий блок (вірніше те, що від нього залишилося) зараз накритий «саркофагом», територія станції вся покрита 2-х метровим шаром піску і гравію, і заасфальтована (під’їзні залізничні колії, які були природно на насипу, тепер лежать нижче рівня асфальту). Майже у всіх приміщеннях зроблена дезактивація, очищені, тобто фактично замінені дахи.
Рівні на майданчику станції зараз в середньому 10-20 мр/год, в приміщеннях 2 мр/год (для довідки: природній фон 10÷20 мр/год, допустима потужність дози для обмеженої частини населення 0,1 мр/год, для професіоналів (категорія А) – 2,8 мр/год). З «гострих» об’єктів залишився один машзал 4-го блоку. На його даху рівні досягають 100 р/год. По-моєму, поки толком ніхто не знає, що з ним робити. Але зараз чистять його дах. Роботи тут ще, звичайно багато. Але вона вже не така ефектна. Тому високе начальство управління, яке тут веде роботу по ліквідації аварії, намагається згорнути свої справи і відрапортувати про закінчення (в основному) до свята.
Внизу, цей чемоданний настрій відчувається, і робота робиться тяп-ляп. Усе начальство, від майстрів і виконробів, до начальників районів регулярно п’ють, хоча на території 30-ти кілометрової зони сухий закон і при в’їзді в зону на КПП міліція перевіряє багаж, практично роблячи обшук.
Велика частина робітників тут, так звані «партизани». Їх призивають на військові збори для перепідготовки, а потім відправляють сюди на 2-3 місяця. Життя у них напіввійськове і звичайно, добровільністю тут і не пахне. Але є і цивільні. Платять тут навіть зараз пристойно 1000-2000 і більше рублів в місяць так, що бажаючі є. Особливо зараз, коли радіаційна обстановка тут досить пристойна.
Картина моралі тут вельми цікава. Бюрократичний апарат досить численний (число, власне працюючих зменшується, а кількість керівників і працівників різних служб не падає). Природно усім – і маленьким начальникам і великим, і особам до них прирівняним з тих чи інших причин – зарплата оформляється так, як ніби вони постійно працюють на станції. Справа в тому, що тут введено зонний коефіцієнт, на який множиться оклад: на самій станції 5-7, в Чорнобилі 2. Насправді мало хто з них взагалі бувають на станції, а хто буває, то звичайно не 6 годин на день. Цим хлопцям, я думаю, дуже не хочеться, щоб ця благодать закінчувалася. Тим більше, що халтурити і байдикувати під дахом «Особливого режиму» (як це не парадоксально) по крайній мірі, зараз, вельми зручно.
Оскільки ходити в цивільному, тут у Чорнобилі, не прийнято (на станції так просто заборонено), то склався вже своєрідний Чорнобильський стиль одягу. Вищим піком вважається ходити «в афганках» (форма одягу обмеженого військового контингенту радянських військ в Афганістані). Вони, як і інший спецодяг , надходять сюди великих кількостях, але на всіх звичайно не вистачає. Тому ходять в них начальники, ті хто з ними п’є, робітники різни відділів – кадрів, постачання, канцелярії, бухгалтерій, мадами, які (вибач) сплять з начальством і т. п.
Ведуть вони себе тут (по крайній мірі середня ланка керівництва) досить зарозуміло – мабуть в чомусь копіюючи поведінку своїх попередників, на чию долю дісталася дійсно гаряча робота. Але при найменшому зустрічному тиску відкочуються – я думаю, відчувають, що гроші свої не відпрацьовують, втрачати місце не хочуть, а потужної кругової поруки утворитися тут не встигає через швидку зміну кадрів. Хоча, своєрідні відомчі мафії, тут вже утворилися. Наприклад, у відділі дозиметричного контролю, де ми працюємо, щільно засіла команда із Арзамаса.
Робота у нас в основному не пильна. Чергуємо позмінно на станції. Контролюємо рівні опромінення персоналу. Визначаємо їм режим (час) роботи, виходячи з радіаційної обстановки на місці роботи, яку самі ж і вимірюємо. Іноді беремо участь у складанні картограм дозових полів, на «брудних » об’єктах, що залишилися. Зараз тут повна, гранична доза для працюючих – 10 р. Я думаю, ми до цієї межі не доберемо.
Живемо в колишньому гуртожитку ПТУ, по 3-х чол. в кімнаті. Годують тут дуже добре. Безкоштовно, практично без обмежень у кількості і досить якісно. Шлунок мій, по крайній мірі, приймає місцеву їжу прихильно. Пояснюється це, як мені здається, тим, що красти тут продукти (я маю на увазі працівників їдалень) абсолютно безглуздо. У зоні не збудеш, так як нікому не потрібно, а за межі зони не вивезеш. Як би так організувати заклад громадського харчування у звичайних умовах? Кругом садки (Чорнобиль в основному одноповерхове місто) так, що яблук і груш навалом. Вільного часу досить багато. Валерій постійно пропадає на рибалці, ми з Юрою теж іноді з ним ходимо. Місця тут просто чудові. На Прип’яті чудесні білі піщані пляжі, місцями порослі верболозом. Навколо соснові грибні ліси.
Я тут познайомився: з однією літньою парою. Вони корінні чорнобильці, обоє на пенсії, не захотіли жити в Білій Церкві, куди їх переселяли, влаштувалися тут на роботу (щось охороняти) і живуть у своїй хаті. Як вони розповідають про свій край! Як журяться про те, що все це виявилося забруднено.
У мене народився похмурий каламбур – Чорнобиль – місто майбутнього. Як би цього у дійсності не відбулося.
В цілому наші героїчні будні протікають досить буденно. Уже неабияк скучив за домівкою. Відрядження у нас закінчується 3 листопада. Але можливо вдасться змотатися раніше. Передавай великий привіт від героя Чорнобиля Любаші. Вітання Дану.
До побачення Сергію. 06.10.87 р.»
Даний лист є абсолютним, незаангажованим, без цензури, максимально правдивим і цікавим джерелом для розуміння ситуації після аварії на ЧАЕС, очима звичайного громадянина колишньої УРСР для кожного з нас теперішнього українського суспільства загалом.
Підготовив: Іван Касянчук, науковий співробітник відділу історії Заповідника
