Новини заповідника

Під час війни мільйони українців змушені були залишити рідні домівки. Хтось виїхав якомога далі від вибухів бомб та снарядів за кордон, інші знайшли прихисток у таких невеликих українських містечках, як наше Дубно. В одній з дубенських осель тимчасово мешкають харків’янки Валентна Макарова, Любов Прокопенко і Тетяна Запорожченко з міста Покровськ Донецької області. Вони розповідають про свої історії війни.

Валентина Макарова, м. Харків:

«Вранці 24 лютого я почула незрозумілий звук у під’їзді нашої багатоповерхівки у мікрорайоні ХТЗ. Ніби хтось вибиває вхідні двері. За кілька хвилин зателефонувала донька: «Мамо у нас стріляють! Швидше збирай речі!». У дворі побачила сусідів – хтось сидів в очікуванні на валізах, інші поспіхом вирушали на авто. Гучний вибух біля самісінького під’їзду змусив нас спуститись у підвал 16-поверхівки. Встигли прихопити зі собою ковдри та їжу. Серед тих, хто розмістився поруч, чоловік, в автомобіль якого на стоянці влучив снаряд. Загорілись й машини, які стояли поруч. Бомбили цілу ніч. Вранці найперше побачили дитсадок навпроти – без вікон і дверей, і…чорний від кіптяви наш будинок з обвислими карнизами, вибитими шибками та розхристаними шторами. Здавалось серце не витримає! Повертатись у квартиру не наважувались. Майже всі мешканці будинку ночували в підвалі. Багато було дітей, деякі в колясках.

Наступного дня Харків взяв на себе удар ворожої авіації. Здавалось, стіни підвалу не витримають. Врізалось у пам’ять обличчя жінки середнього віку, яка просила захисту в Бога молитвами, і ми приєднались до неї…Точно не скажу, скільки діб провели в сховищі, адже в такій ситуації втрачається лік часу. Можливо, 3-4 доби. Була тривога на душі: як ми звідси виберемось, чи приїде хтось за нами, адже повертатись у квартиру було вже неможливо.

На допомогу прийшла одна з мешканок нашого будинку, яка перевезла нас своїм авто до метро. Звідти ми не виходили до 8 березня. Загалом у Харкові під час війни ми прожили цілий місяць. Потягом виїхали до Львова, звідки електричкою добрались до Дубна, де живе моя хороша подруга. Вперше за багато часу виспались і відчули тепло справжніх друзів у вашому місті».

Любов Прокопенко, м. Харків:

«Поруч із нашим будинком була ще одна 16-поверхівка. За два тижні після початку війни я повернулась у своє житло, адже вибігла під час перших обстрілів лише з документами та трьома баклажками води. І тоді вже частини сусіднього будинку не було – рашисти знищили три верхніх поверхи. Розповідали, що перші три дні мешканці цих квартир відповідали на телефонні дзвінки, а потім зв’язок обірвався. Ці люди залишились там.

Востаннє телефонувала в Харків три дні тому. Залишається кілька людей з нашого під’їзду, які живуть у підвалі. Хтось з власної волі, інші не могли його залишити просто фізично. Сподіваємось, якщо будинок більше не зазнає руйнувань, то його можна буде відновити».

Тетяна Запорожченко, м. Покровськ Донецької області:

«Я уже 8 років живу поблизу лінії розмежування на Донбасі. Від зони бойових дій нас відділяло 40 кілометрів. До 24 лютого, коли розпочалось повномасштабне вторгнення російських окупантів в Україну, життя у місті було більш-менш спокійне. Вибухи було чутно здебільшого поблизу Донецька. А в перший день війни зателефонував внук, який навчається у Харківському університеті та повідомив, що о 5-й ранку неподалік гуртожитку вони побачили заграву від вибухів бомб. Дуже за нього хвилювались, чи зможе виїхати з Харкова, що у вогні, додому. Якщо в мирний час дорога до Покровська займала 4 години маршруткою, то з початком війни він добирався додому майже день.

Увечері 3 березня від ракетного удару здригнувся Покровськ. Згодом прилетіла касетна бомба. Сховались із чоловіком у підвалі власного будинку, а вранці наші військові радили не виходити з двору навіть по хліб. Наш дім встояв, а в сусідських оселях дахи позносило, дехто взагалі житла позбувся. Періодично обстріли різних районів міста тривали далі. Залишатись у Покровську було небезпечно, тому 23 березня удвох невісткою та внуком ми виїхали евакуаційним поїздом до Львова. А звідти переїхали до Дубна. Чоловіки наші залишились вдома, невістка з онуком зараз знаходяться в Польщі, а мене разом із харків’янками Любою та Валентиною поселила в себе на квартирі дубенська волонтерка Тетяна Северьянова, за що ми їй дуже вдячні».

Усі жінки в один голос кажуть: дуже хочеться додому

«У Дубні нас гарно приймають, у вашому місті чудові, відкриті, гостинні люди. Але рідний дім нічим не заміниш. Так хочеться швидше повернутись, довести до ладу своє житло. Ми дуже любимо своє місто і дуже за ним сумуємо».

А ще вони моляться щодня за своїх захисників – воїнів ЗСУ і плекають надію на Перемогу

«Коли бачиш у Дубні чоловіків у формі ЗСУ – хочеться стати перед кожним із них на коліна і з усього серця подякувати за те, що боронять нас і Україну від ворожої орди!»

#історії_війни