Новини заповідника

В особистому календарі директора Заповідника м. Дубна Леоніда Кічатого є дата, якою він дорожить особливо. 15 років тому доля звела його з директором Тернопільського обласного відділення Міжнародного центру впровадження програм ЮНЕСКО Віталієм Семенюком. Плоди цієї дружби й водночас співробітництва (впродовж 12 років це вже тісна взаємодія ЮНЕСКО і Заповідника) ні Кічатий, ні Семенюк не дуже-то люблять виносити на загал. Але ми знаємо, що і в мирний, і у воєнний час спільні поїздки цих двох людей у складі команди ЮНЕСКО за кордон постійно увінчуються вагомою допомогою для людей, які цю допомогу конче потребують. І можна собі уявити той обсяг гуманітарного вантажу для цивільних медичних закладів, військових шпиталів, пожежних частин, окремих людей із фізичними вадами, який було перевезено через кордон і передано до рук адресатів!

– Наприкінці січня 2008 року мені, як міському голові Кременеця, надійшла пропозиція від колеги – голови міста Шумська Володимира Плетюка – поїхати в Францію за гуманітарною допомогою для медичних закладів наших міст, – пригадує Леонід Кічатий. – Навесні того ж року наша доволі чисельна делегація вирушила в далеку дорогу. Під час моєї першої поїздки до Франції ми й познайомились з Віталієм Семенюком.

Фуру з причепом ми тоді завантажили багатофункціональними ліжками, інвалідними візками, матрацами, кріслами-туалетами, інвалідними палицями, милицями, хірургічними столами, меблями для лікувальних закладів. Кожен із нас мав перекваліфікуватися у вантажника: з лікарень різних міст потрібно було виносити до автомобіля майно, передане французами. Ось так і несли по східцях ліжко – з одного боку я, а з другого – Віталій Семенюк. Тут було не до посад. Усі рівні.

- Як гадаєте, чому саме вас Семенюк обрав одним із попутників?

- Мабуть, не останню роль зіграла та обставина, що кожен із нас мав у своїй родині людину з інвалідністю і ми цю проблему знали, як кажуть, із середини та бачили її щодня.

- Якими ж були перші враження про цю людину?

- Якщо одним словом – це командир. Таке враження, що перед вами як мінімум полковник, команди якого не обговорюються (має бути зроблено і крапка!). Але, якщо зазирнути глибше, то в цього «полковника» велике добре серце, гарне почуття гумору і він завжди готовий підставити своє плече в скрутну хвилину. Погодьтесь, що таких людей не так уже й багато.

- То ви вже тоді успішно займались волонтерством?

- Слова «волонтер» ми тоді ще не знали. Займались доброчинністю і вважали, що цим якось можемо допомогти своїм землякам. Ще можна було це назвати як «хобі»: можна залюбки поїхати фізично попрацювати за кордоном на користь громади. Інколи траплялось, що із 10 днів, 9 ми проводили в автівці. Доїжджали навіть до Біскайської затоки на півдні Франції (до міста Сен Жіль Круа Де Ві подолали майже 2,5 тис. км), щоб забрати вантаж, який приготували для нас партнери. До речі, ці зв’язки з французькими друзями не втрачені по сьогодні.

- Кажуть, що старий друг дорожчий за двох нових. Ваші слова про Віталія Семенюка – цьому підтвердження. Тому пропоную вам завершити фразу: «Якби не Семенюк, то було б неможливо…».

- ... реалізувати більшість міжнародних проєктів, у яких залучений Заповідник м. Дубна. Дуже багато у цій сфері побудовано на особистих стосунках людей, на їхньому авторитеті. Ми, для прикладу, в першій своїй закордонній поїздці зустрічались із представниками НАТО, з генералами у відставці, які допомагали медичним обладнанням для України. Ми жили в їхніх будинках і вони говорили з нами не вишуканими фразами, а спілкувались доступною простою мовою.

Бути в ролі вантажника в таких поїздках і не втомлюватись – це справжній адреналін. Інколи ти навіть не розумів, що завантажуєш в автомобіль і куди цей вантаж може потім потрапити. Вантажили, наприклад, підйомники для людей з інвалідністю, чи ванни для людей, які не можуть самостійно піднятись, або ліжка для матері й дитини з обмеженими фізичними можливостями.

Я не хочу зараз згадувати конкретні адреси та прізвища людей, яким було передані життєво важливі речі. Це сотні тонн гуманітарних вантажів, десятки пожежних автомобілів, «швидких допомог». І головний зміст насправді не в круглій даті від дня знайомства та співпраці з Віталієм Семенюком, а в тому, що ці контакти з французами, поляками та іншими друзями за кордоном діяли та діють і допомагають українцям як в мирний час, так і сьогодні, під час війни. І ми насправді не сподівались, що ці зв’язки, які зародились 15 років тому, настільки важливими стануть сьогодні, коли ми відстоюємо свою свободу та незалежність на полі бою.

Показово, що окремі наші міжнародні партнери стали представниками Центру впровадження програм ЮНЕСКО за кордоном. У Польщі, зокрема, це Ян Стручинський чи Вінцент Мацієвський, які нині щоденно займаються організацією допомоги для України. Вони шукають для нас нових партнерів, знайомлять із мерами інших польських міст, пропонують варіанти відпочинку українських дітей…Війна ще більше активізувала цю допомогу.

Цю саму роботу в нас в Україні виконують активісти ЮНЕСКО Леонід Дудко, Каміла Котвінська, Микола Мандзюк. Усім цим людям хочеться низько вклонитись і подякувати!

- За 15 років співпраці з очільником ЮНЕСКО в Тернополі всього бувало. Поділіться з читачами спогадом, який і по сьогодні хвилює серце, гріє душу.

- Таких спогадів чимало. Запам’ятався випадок у 2010 році в французькому місті Нансі. Завантаживши чергову допомогу медичним обладнанням, вже збирались виїжджати додому, коли побачили, що до нас наближається дівчинка в інвалідному візку. У неї були паралізовані ноги та одна рука. Дитині було непросто рухатись, але вона привезла допомогу українцям від себе. На очах у нас, дорослих чоловіків, тоді з’явились сльози…

- Вас з колегою єднає ще загострене почуття гумору. Епізод для розрядки з тих же мандрів.

- Віталій Степанович часто використовував мене як модератора. Він володіє німецькою мовою, його син Юрій – англійською, кожен із нас знає польську. Одного разу, повертаючись з-за кордону, зупинились на АЗС у невеличкому німецькому містечку Баден-Баден. Доки заправляли авто, Семенюк доручив мені замовити три гарячих страви. Знаючи, що німецькою я «ні бе, ні ме», він чомусь був впевнений, що я справлюсь. Підійшовши до каси, я пригадав мінімум запасу німецьких слів – «айн, цвайн, драй», і випалив : «Айн блюдо драй!», що, як на мене, мало означати «перша страва для трьох осіб». Розв’язати цей ребус спантеличеній німкені допоміг Віталій Семенюк.

Інших пригод у дорозі теж вистачало. Бувало, виходив з ладу автомобіль і ми зупинялись посеред автобану, взимку не працювала система обігріву…Але ми ніколи не падали духом, бо пам’ятали про шляхетну місію, з якою рухались дорогами Європи.

-Ця місія триває і під час повномасштабної війни?

- Однозначно. Тиждень тому в наш заповідник прибула чергова партія допомоги від Тернопільського обласного відділення Міжнародного центру впровадження програм ЮНЕСКО у вигляді хірургічних халатів, захисних масок, окулярів та інших речей, які використовуються у військових шпиталях і безпосередньо на фронті.

Звісно, під час війни нам, як керівникам, складніше виїхати з гуманітарною місією за кордон. Однак налагоджені контакти дозволяють нашим партнерам приїздити з допомогою в Україну.

- А з сім’єю Семенюків дружите?

- Звичайно. Традиційне українське «мій дім – твій дім» працює між нашими сім’ями уже давно. Але під час війни, яка триває майже рік, вирішили для себе не святкувати спільно днів народжень. Однак упевнені, що так триватиме недовго. Бо віримо в перемогу України.

15 років тому, в день нашого знайомства з Віталієм Семенюком, я одразу відчув позитивну енергетику, яку йшла від цієї щирої та доброї людини. Вона і стала визначальною у нашій великій дружбі. Це для мене справжній подарунок долі.