Новини заповідника

Мешканця селища Борівське на Луганщині Олега Корнешева та його сім’ю війна змусила стати біженцями та переїхати до нашого міста. Далі залишатись вдома – означало щогодини ризикувати життям. Адже до міста Сєвєродонецька, де нині тривають найзапекліші бої, рукою сягнути – якихось 15 кілометрів.

– Невеличке селище міського типу Борівське, в якому ми мешкали до війни, знаходиться за 15 кілометрів від Сєвєродонецька, біля якого нині точаться запеклі бої ЗСУ з окупантами. У мирний час я працював охоронцем на місцевому шиномонтажі. Доводилось забезпечувати сім’ю самотужки, позаяк дружина Людмила, маючи групу інвалідності, не могла працювати.

Після 24 лютого, коли прийшла страшна звістка про повномасштабне вторгнення росіян, я ще кілька днів, ніби за інерцією, вийшов на роботу, а далі… Далі працювати було просто небезпечно. Сєвєродонецький напрямок на війні нині один з найгарячіших, і все йде до того, що Сєвєродонецьк, як і наше рідне селище, незабаром нагадуватимуть зруйновані райони Маріуполя. Наші хлопці стоять стіною і ні на крок не дають просуватись загарбникам вперед. Героїчна оборона Сєвєродонецька та навколишніх сіл триває і до сьогодні.

Наш будинок розташований на краю селища, але під час таких нещадних обстрілів, як на мене, твоє місцеперебування не має особливого значення: снаряд або міна можуть прилетіти в будь-яку мить. Більшість житла пошкоджено: в когось хатина без вікон, в інших з оселі дах знесло. Однак і в такій критичній ситуації багато наших односельців не хочуть залишати рідну домівку. Серед таких і моя 72-річна мама, яка просто фізично не змогла подолати пішки відстань до Сєвєродонецька, аби виїхати звідти подалі від війни.

Під час перших обстрілів уся сім’я переховувались у підвалі. Інколи здавалось, що і цей прихисток не витримає важкої артилерії. Згодом у селищі пропало світло, газ, мобільний зв’язок. І хоч як це не було боляче, але нам довелось залишити рідну оселю. І цей шлях був неймовірно важкий.

За день подолали 30 км пішки

Перша спроба залишити територію бойових дій виявилась невдалою. Пішки ми подолали 15 кілометрів до Сєвєродонецька. Знайшли волонтерів та евакуаційний автобус, але маршрут, за яким ми мали їхати, пролягав через Бахмут і його недарма охрестили «дорогою життя». Після кількох інтенсивних обстрілів із боку рашистів у цьому напрямку, ніхто уже не хотів піддавати ризику життя людей. І тому нам довелось знову долати довгий шлях додому пішки.

За два дні я на велосипеді ще раз вирушив до Сєвєродонецька «у розвідку». Зустрівся з чоловіком, який організовував евакуацію. Домовився про день і час виїзду. І ми знову усією сім’єю вирушили в дорогу, тепер уже з більшою надією на порятунок. Вранці наступного дня нас доправили до Лисичанська, звідти броньованою машиною разом із 38 дорослими біженцями та дітьми ми добрались до Бахмута, де пересіли на автобус, який довіз нас до Слов’янська. Переночувавши в цьому місті, переїхали до м. Покровська Донецької області, а звідти потяг із біженцями привіз нас до Львова. Я розповів про нашу евакуацію двома реченнями. Але скільки небезпеки таїла ця поїздка зі Сходу на Захід!

Ми обов’язково повернемось на рідну Луганщину!

У Дубні нас чекала донька з 3-річним сином, яка приїхала у ваше місто трохи раніше. Її чоловік нині відстоює за територіальну цілісність нашої держави в лавах ЗСУ на Луганщині. Їй припало до серця ваше спокійне історичне містечко, тож і нам порадила приєднатись до неї. Клопотами щодо нашої реєстрації та облаштування на місці зайнялась місцева волонтерка Тетяна Северьянова, і ми їй дуже вдячні за турботу і тепле ставлення.

З дому в далеку дорогу виїхали, прихопивши найбільш необхідне – те, що могли нести у руках. Про речі особливо не думалось, адже рятували власне життя. Проте не могли залишити напризволяще своїх домашніх улюбленців – двох шиншил, папугу і навіть декоративного щурика. Забрали їх зі собою.

Про ваше місто та його мешканців у нас за тиждень перебування тут залишились найприємніші враження. Ще з часів армійської служби в союзні часи лише добрим словом можу згадати хлопців-західняків, з якими товаришував. Й донині дружні стосунки в мене також із приятелями з Полтави, Чернівців. Знаю багатьох чудових людей у різних куточках нашої України. Так що байками про «бандерівців-кровопивць» на Заході України від російських пропагандонів нас не купиш. Навіть більше скажу: у вас привітніші люди, аніж у нас на Сході.

Однак, як кажуть, всюди добре, а вдома найкраще. Усе своє свідоме життя я прожив на Луганщині. Туди і мрію повернутись разом зі сім’єю – у рідне селище Борівське, яке ми ніколи – твердо вірю! – не віддамо російському окупанту.

#історії_війни